У соцмережі столичний екскурсовод Сергій Савченко написав пост про враження від гостин у Тернополі. Сергій вперше побував у файному місті.
Пропонуємо його повний варіант:
“Так і має бути, щоб у нових містах, куди приїжджаєш з відомим наміром закохатися, від вокзалу вела пішохідна вулиця.
Так і має бути, щоб вона ніжно торкалася твого серця, супроводжуючи його до головної площі, куди дме свіжий вітер зі ставу. Дме за своїм, давнішнім розкладом, хіба зрідка звіряючи час за місцевим годинником, коло якого призначають побачення.
Де би мені стрітися із Тернополем? На третій колії, об яку іскрили колеса київського потягу, спорожнілого і сумного, хвіст якого за мить заховається під мостом? Тутешній люд надовго не затримується, минаючи вокзал, мчить дододому, не вертається сюди. Вокзал охоче приймає гостей і нехотя віддає містян потягам, що розвезуть їх навсібіч.
Де би мені відчути Тернопіль? На Театральному майдані, де завжди звучить музика? Під акомпанемент впізнаваних мелодій між людей вальсують голуби, бо знають, що їхній рай не на площі святого Марка, а тут, опріч храму Мельпомени із портретом Кобзаря. Напевно, так і має бути, щоб замість міськрад і виконкомів центральні майдани прикрашали театри, де з високих дахів визирають музи, тримаючи вінки над головами тих, хто йде на вистави, роблячи їх вінценосцями.
Де би мені упізнати Тернопіль? Розглядаючи ялинкові вежі його старої катедри? Зберегти у пам’яті її легку вишуканість і шляхетну артистичність, щоб не сплутати з жодним іншим собором, і крізь роки і сотні кілометрів пригадати, що в лівій наві тутешня Божа Матір, а в правій вежі – все місто на долоні.
Як би мені зрозуміти Тернопіль?
Хіба спустившися на берег повз замок, стіни якого сміються до сонця, що вмивається тут перед сном, занурюючи промені у холодні й спокійні води ставка. Підійти близько до краю, збагнувши, що ось позаду вокзал, Театральний майдан, а за ним собор – усе тут правильно й логічно, вибудувано, щоб безпрограшно захопити тебе, ніжно підкорити з першої зустрічі і назавжди.
Тоді, вдихнувши на повні груди п’янке весняне повітря, й узявши під одне крило Топільче, а під інше – Замчище, заплющити очі і злетіти, а в голові роїти й множити думки. Легкі і файні, як ти, Тернопіль!
9.4.21 Тернопіль, де між вокзалом і ставом прискорено б’ються серця”.
Вразило також Сергія Савченка повсюдне використання у Тернополі української мови.
– За два дні перебування у Тернополі я жодного разу не почув російської. Мені ніде не довелося нагадувати про свої права, у жодному закладові я не випрошував українськомовного обслуговування, ні з ким не з’ясовував стосунків з приводу порушення закону, – пише Сергій Савченко. – Але мене здивувало не це. Тут говорять українською не за примусом і не за обов’язком. Тут говорять українською, бо це природно, бо неприродно говорити інакше.
