«Тепер вже офіційно бомж. Маріуполь, проспект Миру, 86 - це мій будинок. Був…» Анна Котельникова, лікар і волонтер, щойно попрощалася зі своїм домом, у якому прожила все своє життя. На цьому тижні окупанти демонтували будинок. Вона ніяк не може підібрати слів, щоб описати ту порожнечу, яка тепер оселилась в її серці…
Ані був всього рік, коли вони з батьками переїхали в прекрасну трикімнатну квартиру недалеко від центру міста. Це був кооперативний будинок, і щоб отримати там житло, допомагали грошима і бабусі, і дідусі.
«Я ніколи не питала батьків про це, але думаю, що це був такий кооператив для лікарів. Дуже багато лікарів там жило. Нам з сестрою в квартирі дісталась окрема кімната. І це був тільки наш з нею власний куточок», - розповідає Анна.
Мама в їхній родині - людина дуже демократична, вона дозволяла своїм дівчатам створювати власний простір. Тому вони малювали крейдою на новенькому лінолеумі, а коли пішли в художню школу и стали вчитись малюванню, на стінах стали з’являтись олімпійський мішка, білочка …
«Ці звірятка стали першою візитівкою нашої квартири. Протримались ці малюнки на стінах дуже довго. Вже коли народився мій син, я робила косметичний ремонт і їх зафарбувала, - пригадує Анна Котельникова. – А другою візитівкою стали статуетки, які батьки привозили з різних міст. Вони дуже багато подорожували, і наша квартира перетворилась на справжній музей. Наші друзі, яких завжди було дуже багато, так і називали наш дім - квартира-музей».
На жаль, нічого не вдалось врятувати. Нічого не зберіглося. Все перетворилось на попіл.
«Спочатку я дуже вірила, що Маріуполь не здадуть. Я спілкувалась з військовими, і вони заспокоювали мене, що під містом дуже багато наших сил накопичено, запевняли, що відіб’ємось, що все буде добре і не треба хвилюватись. А потім в місті зник зв’язок, світло, і стало зрозуміло, що ситуація кризова, але що саме відбувається навколо Маріуполя, не було можливості дізнатись. 5 березня прийшов знайомий, і сказав, що на стадіоні «Азовець» є зв’язок, можна зателефонувати. Я побігла туди, додзвонилась Петру Андрющенко, бо він вів канал, давав інформацію, і я сподівалась з’ясувати, що відбувається. Він сказав мені, що 6 березня буде евакуація, і що треба всім передавати інформацію про це, збиратись біля театру і виїжджати з міста.
Я дуже швидко зібрала речі, і ми з сином побігли до моїх батьків. Ті категорично відмовились кудись їхати, тож ми вирішили їхати самі. Але 6 березня почалися обстріли, і евакуація не відбулась. Але ми з сином вже вирішили в квартиру не повертатись – залишились у моїх батьків. Їхній будинок вікнами виходив прямо на театр. Ми думали, що будемо поруч з точкою збору для евакуації. Да і взагалі – разом було легше.
З тих пір я була лише двічі в своїй власній квартирі. Кожна така подорож була дуже ризикованою. Останній раз я бігла туди 10 березня, і міни просто пролітали над головою. Не знаю чому, але мені навіть на думку не спало взяти із собою там якісь особисті речі. І ладно вже паперові фотографі… У мене в столі була така коробочка із флешками, на них багато особистих фотографій зберігалось. Чому я її не взяла… Не можу собі пробачити.
Фото з телефону. День народження вдома, з друзями та сином. 2015 рік
У мене не залишилось жодної дитячої фотографії мого хлопчика. Жодної родинної світлини, моїх дитячих фото. Повний делейт. Стерті файли. Все з нуля…»
Анна з родиною виїжджали з Маріуполя 15 березня. Тікали. Мінімум речей. Тільки корисне. Навіть шкатулку з прикрасами не взяла.
«Мені болить, що не простилася, не доторкнулася до рідних стін, де виросла сама, звідки відправилась до пологового будинку. Все життя… Стільки спогадів…
Немає слів, які б описали ту порожнечу, яка заповнила мене до країв.
Коли я залишала місто, будинок був ще цілий. Під час обстрілу пологового будинку (а мій дім як раз поруч був) тільки одне вікно лопнуло, навіть балкон вцілів. Тож я їхала і була надія повернутись.
А потім моя знайома, яка виїжджала з міста пізніше, написала мені, що будинок згорів. Вона навіть потрапити всередину не змогла – бо двері заклинило. Але через замкову щілину побачила, що в квартирі – все чорне, нічого не залишилось, лише попіл.
Коли дізналась, три дні плакала. Але попри все мріяла приїхати і побачити на власні очі, постояти, потриматися за стіни. Все ж сподівалася хоч щось знайти на згадку. Це ж мій дім! Але росіяни навіть попелу мені не залишили. Все забрали. Маріуполь зараз знищують другий раз. Не вдалося бомбами, вдасться кранами.
Я останні дні весь час думаю, яке вони на це мають право? Це що, їхнє? Чи вони мій дім будували? Яке право вони мають торкатися мого життя? І від цієї думки я шаленію. Така лють… Така злість…
Навіщо вони це роблять? Адже і без цього є місце, де будувати нове, якщо вже є таке бажання. Але ж ні, зносять. Стирають з лиця землі. Єдине, до чого я дійшла, це намагання приховати свої злочини, і ще більше спотворити Маріуполь недолугими спробами, щось побудувати».
Будинку більше немає. Нема куди повертатись. Але все одно Аня хоче приїхати в Маріуполь.
«Коли ми приходимо на цвинтар, ми ж розуміємо, що рідних вже немає, і що там, на могилі, їх теж немає, але ми все одно туди йдемо, щоб відчути близькість, пригадати.
Я повернусь в свій дім в Маріуполь, як повертаються на кладовище…»
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
