З початку повномасштабного вторгнення росії на територію України у Слов'янську працює волонтерський штаб, який займається допомогою військовим. Там фактично без перерв та вихідних працює волонтерка Лариса Коваленко, яка допомагає українській армії ще з 2014 року.
Волонтерський штаб знаходиться по вулиці Свободи, 5 у магазині “Риболов-турист”. У перші дні широкомасштабної війни цей магазин змінив свій профіль на пункт збору допомоги для українських захисників - ним він залишається і нині.
Про те, як цей штаб утворився, і як гуртувались люди Словʼянська на початку великої війни, ви можете почитати ось тут:
"Найбільшим страхом було, що віддадуть Донбас”. Волонтерка зі Слов’янська про початок війни та небайдужих містян
Я не буду тут повторювати вже розказану моєю колегою історію. А хочу поділитися тим, як я вперше дізналась про цей штаб, і яким я побачила його, коли завітала туди через рік, приїхавши у Словʼянськ.
З першого ж дня великої війни я разом з колегами поринула у новини - ми писали їх 24/7 майже без перерв і відпочинку - не могли зупинитися. Але мені особисто все одно здавалося, що я роблю недостатньо, що можу зробити ще щось.
Через фейсбук я дізналась, що активна спільнота Словʼянська створила Telegram-чат, куди долучали всіх, хто хотів допомогти захисникам та обороні міста. Я також долучилась.
Я періодично слідкувала за тим, які запити зʼявляються в чаті і відписувала, коли точно знала, що потрібне є в мене або в сусідів. Поступово “сарафанне радіо” розширювало свою мережу - сусіди також підключилися до зборів, почали обдзвонювати своїх родичів та знайомих у селищах.
Всі ці сусіди, знайомі родичів та знайомі знайомих, звісно, роздавали мій номер телефону. Так потроху мій телефон почав “червоніти” від дзвінків - люди збирали теплі речі, тканину для маскування, їжу та продукти, медикаменти, матраци, пледи, ковдри, мотузки, канцелярію і ще багато чого. Але самостійно не могли це привезти, тож потрібно було знайти тих, хто зміг би все це забрати.
Питання з транспортом в ті дні стояло гостро, бо на перших порах були певні проблеми з паливом - через паніку та ажіотаж його просто складно було дістати.
Врешті через той самий Telegram-чат я знайшла чоловіка, який погодився поїздити зі мною і позабирати допомогу. Зараз я навіть не памʼятаю, як звали того чоловіка. А ще розумію, що то було трохи ризиковано - сідати в машину невідомого. Але в той момент про власну небезпеку якось не думалось.
Так, за день ми обʼїхали всю Словʼянську громаду. І за кілька “ходок” відвезли все назбиране до того самого штабу допомоги військовим по вулиці Свободи. Кожного разу, як ми приїжджали, там було як в мурашнику - входять і виходять люди, військові і цивільні, щось вносять і виносять, вивантажують з автівок і завантажують, від’їжджають і приїжджають, голосно говорять всі і одночасно, іноді штовхаються.
Але при цьому всьому всі вміщаються у відносно невеликому приміщенні, всі при роботі, всі згуртовані і вмотивовані (здається, як ніколи раніше).
Спочатку я трохи розгубилася, перш ніж туди зайти, але потім якийсь чоловік сказав:
"Та ти не соромся, тут так постійно"
Ну я не стала соромитись, допомогла занести все, що назбирала, та й попрямувала собі до зупинки, щоб сісти на тролейбус і повернутись додому.
З того дня в цьому штабі я більше не була. А завітала туди вдруге аж 27 лютого 2023 року. Того ж дня вранці я подзвонила Ларисі Коваленко і спитала, чи можна до неї приїхати. Вона дала згоду.
Коли я ввійшла, у штабі волонтерської допомоги військовим було тихо - ніякої метушні, колотнечі чи галасу. У приміщенні - тільки пані Лариса. Все зібране розподілено по групах та видах допомоги, і волонтерка в усьому цьому вправно орієнтується.
Я сідаю на стілець почекати, поки жінка звільниться, і роздивляюсь те, що мене оточує.
Тут теплий одяг, шапки, шкарпетки, розгрузки, плити, ліки, продукти, буржуйки, посуд і ще багато того, що може знадобитись захисникам. А ще - український прапор з цілою колекцією пам’ятних підписів, і не менш цінна нині річ - пачка солі, яку виробляв “Артемсіль”.
Через кілька хвилин пані Лариса сідає навпроти мене, і ми починаємо розмову традиційно зі спогадів про перші дні повномасштабної війни.
- Я пам’ятаю, такий ажіотаж був тут, - кажу волонтерці про перші дні великої війни, - хтось виходив і заходив постійно.
- Ну нам це всім треба було, щоб оце ж спілкуватися, хоч якось кучкуватися..
Жінка каже, що напередодні повномасштабного вторгнення їй було зрозуміло: воно неминуче, питання тільки в даті. Хтось не виїхав з міста до 24 лютого, хтось - в цей же день.
“Ми з чоловіком з 2015 року закликали всіх: “давайте готуватись до війни”
Волонтерка розповідала про те, як поступово змінювались потреби військових, як мінявся формат пошуку та збору допомоги - коли в місцевих людей почав поступово вичерпуватися ресурс, а натомість підключалися волонтери з інших міст та українці, які виїхали за кордон.
Знову ж таки, про все це рекомендую почитати ось тут:
"Найбільшим страхом було, що віддадуть Донбас”. Волонтерка зі Слов’янська про початок війни та небайдужих містян
Нашу розмову періодично переривають військові, які заходять сюди з різними потребами. Хтось з них завітав у штаб уперше за рекомендацією побратимів. Хтось приходить вже не вперше, розказує якісь історії з життя на передовій і заряджає своєю енергією. Інші - коротко озвучують те, що їм треба, і йдуть без зайвих слів.
Дехто з захисників шукає протизастудні ліки, інші - заспокійливі та від головного болю. Один військовий шукає шапку, інший - плити.
У всіх них різні запити, всі приходять в різному настрої. Але одне тут незмінне - зі всіма ними пані Лариса говорить як з близькими людьми, чи давніми знайомими, чи друзями. Всім встигає приділити увагу, щось підказати, сказати тепле слово, скільки б людей одночасно не зайшло. І завжди наголошує, що цей штаб допомагає виключно українським військовим, шо це не магазин, а отже - захисники можуть тут безоплатно взяти те, що їм потрібно.
- У мене стільки було в голові історій, але воно забувається. Війна, оце втрати, біль, і воно накладається, - каже жінка в перерві.
- Нашаровується все, - додаю я.
Волонтерка згадує, що на постійній основі Слов’янському волонтерському штабу допомагають Горішні Плавні:
“Компоти їхні знамениті - хлопці ходили весь час за ними, ото коли сезон був. А це тепер фліска і штани спортивні - то все вони шиють, дуже багато. У них там фабрика. Тисячі, мабуть, роздано, оцих їхніх виробів”
Пані Лариса наголошує на тому, що комунікація з тими, хто допомагає штабу, будується на абсолютній довірі.
Щодня зазвичай заходять кілька десятків хлопців - приїжджають групами, приходять поодинці.
Потім жінка згадує: найскладніший період був улітку. Місто було пусте.
- Вночі - зорі як на морі, от як в Криму багато років тому, ще до 2014 року. Але клекотало весь час, як оце в казці про Фродо (прим. авт. мається на увазі Володар Перснів). Десь там ота гора…
- Десь там отой Мордор, - продовжую я.
- От зараз нам Бахмут не чути. А тоді воно взагалі не затихало, і воно завжди було червоне. Це ж тоді, як раз, по Долині проходила лінія. І серце кров’ю обливається, бо знаєш, що там хлопці гинуть.
Ми говоримо про те, що наша реальність дійсно схожа на сюжет книг Толкіна - відважні гобіти з ельфами проти орків, на чолі яких - око Саурона. А десь там - Рокова гора, в якій треба знищити перстень зла. І чорнота, яка повзе по небу з Мордору, і червоні сполохи на ньому. Але казка Толкіна має гарний кінець. І ми з пані Ларисою не сумніваємось в тому, що і наша війна матиме гарний кінець. Який насправді буде для України початком нового щасливого життя.
А поки що у Словʼянську без перерв та вихідних працює волонтерський штаб допомоги військовим - він знаходиться по вулиці Свободи, 5, працює до 16.00 у колишньому магазині “Риболов-турист”.
Підписуйтеся на наші оновлення у Viber (новости Славянска)
Слідкуйте за нами в Instagram
Та телеграм: https://t.me/news6262
