22 березня 2023 року небо в Чернігові плакало цілий день. До будинку Наталі Костюк зайшли п’ятеро людей у військовій формі. Жінка стала під стіною, підсвідомо шукаючи хоча б якоїсь опори. Поволі перевела погляд на медика: він тримав склянку, із якої пахло валеріаною та м’ятою. У передчутті лиха серце калатало так, наче ось-ось пережене звук. «Котрий?» – зібравши рештки сил, наважилася запитати Наталя Федорівна. «Обидва», – схиливши голову, промовив один із військових.
Так жінка почула, що в один день на Сході України загинули її син та онук – Олександр і Дмитро Костюки.
Наталя Костюк удома
На столі в кутку кімнати синьо-жовтий стяг. На ньому – фотографії двох усміхнених чоловіків у військовій формі. Біля них – свічка, солодощі, гілочки верби, троянди та конвалії. Для Наталі Костюк це місце стало особливим. Тут зберігається пам’ять про її сина Олександра й онука Дмитра.
Цей дім на східній околиці Чернігова пам’ятає багато щасливих моментів. Колись тут лунав сміх синів Наталі – старшого Сергія та молодшого Сашка. Сюди вони привели невісток, тут народилися їхні діти. Тут минуло все життя.
Наталя Костюк 40 років працювала технічкою в школі №21. Там свого часу навчалися її сини, а потім старші класи закінчував і онук Дмитро. У березні 2022-го під час бойових дій у Чернігові росіяни скинули на школу бомби. До 50-річного ювілею заклад не дожив рік.
«Ви знаєте, мені ніколи не було соромно за моїх хлопців. Що Саша, що Сергій, що Дмитро… Вчителі казали, що мої діти якісь несучасні: чемні, приязні. А Дмитрик – то онук, його балувала, в їдальні булочки купувала. Він з дитинства солодке любив», – з теплою від спогадів посмішкою згадує пані Наталя.
Сашко змалку проявляв хист до техніки. Це спадкове: дід і батько були водіями. Тому після школи пішов учитися до Дегтярівського професійно-технічного училища. Потім служив в армії у Президентському полку. Демобілізувався, одружився. Олександру був 21 рік, коли в нього народився Дмитро. Попри юний вік, Сашко проводив із сином весь вільний час. Здавалося, наче на землі втілилася частина його душі, таким міцним між ними був зв’язок.
Молода родина жила в будинку матері. Олександр працював водієм на маршруті №30, потім – на рейсі Чернігів – Київ. Згодом розвозив хліб у дитячі садочки та магазини на Чернігівщині.
За словами матері, особисте життя Олександра не було простим. Коли Дмитро закінчив школу, батько забрав його в Київ. Чоловік влаштувався там водієм міжнародних пасажирських перевезень, часто їздив у відрядження за кордон. А Дмитро заочно навчався в транспортній академії і працював помічником кухаря в грузинському ресторані.
«Дімку там цінували, згодом він навіть шеф-кухаря деколи заміняв. У нього хист до кулінарії. Пам’ятаю, у 9-му класі він на 8 Березня дівчатам випікав бананові торти. Він у всьому був талановитий. Коли інші діти у батьків просять гроші на розваги, Дімка сам заробив на ноутбук, обладнання. Він збирався озвучувати комп’ютерні ігри, програми якісь писав. Цікавився технологіями», – розказує бабуся.
Коли почалася пандемія коронавірусу, батько з сином повернулися до Чернігова. Олександр влаштувався працювати на СТО. Дмитро взяв академвідпустку і пішов в армію: хотів служити з ровесниками. Так сталося, що потрапив туди ж, де свого часу проходив строкову батько. З армії хлопець повернувся восени 2021-го. У знайомих навчився ремонтувати телефони та іншу техніку. Почав цим займатися, відкрив ФОП.
Олександр Костюк
Олександр припускав, що почнеться повномасштабна війна. Однак завжди був налаштований позитивно. Казав рідним: «Чого переживати? Як прийдуть, так і підуть». Чоловік звик вирішувати проблеми, коли вони виникають, а не хвилюватися завчасно.
«Із перших днів війни я здогадалася, що хлопці підуть. По вулиці слух пройшов, що зброю в Зеленому гаю роздають, добровольців записують. Я бачу, вони кучкуються, шепочуться… Точно на війну зібралися», – згадує Наталя Федорівна.
Дмитро першим сказав батькові, що піде у військкомат. Олександр порекомендував долучитися до територіальної оборони, щоб служити разом. Бо цього ніхто не гарантуватиме, якщо піти до ТЦК.
«Сашко казав мені: «Ти розумієш, Діма піде… Я самого його не відпущу. Ти маєш тут залишатися, бо мама, діти». У нас вдома 12 людей жило під час облоги міста, з них четверо – дітвора», – згадує Сергій. Наприкінці лютого 2022 року Сашко та Дмитро долучилися до територіальної оборони Чернігова. Чоловіки просто підійшли до військових і спитали, чи можуть якось допомогти.
«Це був кінець лютого. Ми тоді стояли на Забарівці, Масанах (мікрорайони Чернігова. – Авт.) Я побачив двох хлопців: у обох бороди, арафатки. Питаю: «Це хто?». А мені кажуть: «Саїд і його син». Це прізвисько Сашка ще з цивільного життя. Я познайомився. Виявилося, гарні хлопці. Сашко врівноважений, спокійний, Дмитро постійно в навушниках і в телефоні», – згадує першу зустріч побратим Володимир Вертебний з позивним «Китаєць».
Згодом тероборона перемістилися в іншу частину міста – промзону КСК. Хлопці потрапляли під обстріли, але завжди трималися і були позитивними. Вдома про пережите не говорили. «У Саші, що не спитай, завжди «все добре». Я до Дімки кажу: «Розкажи, як ви там? Я ж бачила, як обстрілювали той район, де ви були». А Діма теж з посмішкою: «Ну що, бабуся. Обстрілюють, сидимо в коридорі, хтось сміється, хтось матюкається, хтось молиться, у кожного своя реакція», – згадує Наталя Костюк.
Найстрашніше, про що розповідав Дмитро, – це підбитий літак. Коли українські військові поцілили в нього, він летів низько, некеровано, здавалося, впаде прямо на хлопців. За словами пані Наталі, після того випадку на голові у 20-річного Дмитра з’явилася сива цятка.
Побратими кажуть, що з Костюками можна було йти на будь-яку справу. Сашко був спокійний, прораховував усе наперед. На кожній позиції дивився, куди можна сховатися, якщо раптом буде обстріл. Його уважність неодноразово рятувала життя друзів. «Якось заходить наш побратим і каже: «Саїде, ти мені сьогодні другий день народження влаштував». А перед цим Сашко приїжджав на блокпост, розчистив яму в гаражі і сказав ховатися туди у випадку обстрілу. А хлопців тоді «градами» накрили. Та яма і врятувала», – ділиться спогадами побратим Костюків Володимир Скорина.
Після звільнення Чернігівщини батько й син Костюки вивчилися на інструкторів і тренували військових на полігоні. «Дімка розказував, як читав лекції 50-річним чоловікам. Бувало, притягне у двір техніку, розбирає, складає. Каже: бабуся, я маю знати, як це робиться. У нього золоті руки були. Повний рюкзак телефонів, рацій, ноутбуків – все ремонтує», – згадує моя співрозмовниця.
Олександр Костюк
А Сашко придбав другу автівку. Стару віддав Дмитру: той навіть закінчив курси в автошколі, але отримати водійське посвідчення не встиг, прийшла команда – на Схід. «Ми мали вирішувати, хто їде, а хто – ні. Хтось із Костюків міг залишитися, бо одна родина. Я подзвонив Саїду, а він мені: «Я Дімку самого не відпущу, а Дімка теж не хоче, щоб я без нього їхав», – пояснює Китаєць.
Чоловіки ухвалили це рішення самостійно, з родиною не радилися. Наталі Федорівні та Сергію сказали, що їдуть на полігон у Черкаси. Про те, що хтось із Костюків міг залишитися вдома, родина дізнається вже на їх похороні. 12 грудня 2022 року Олександр та Дмитро Костюки вирушили на Схід у складі роти вогневої підтримки 167-го батальйону 119-ї чернігівської бригади ТрО ЗСУ.
На Луганщині було гаряче. Обстріли тривали майже цілодобово. До лінії фронту від місця дислокації військових було лише три кілометри. Чоловіки охороняли позиції в навколишніх селах. Одна з найближчих до ворога була у Білогорівці, там росіяни стояли за 300 метрів. За словами наших, іноді було чути, як окупанти розмовляють.
«Ми чергували на позиціях у різних селах, охороняли їх від ворога. І ось 19 березня у Білогорівку мали їхати Саїд із сином і Китаєць. Я був там раніше, одним із перших. Тому перед від’їздом хлопців ми розмовляли про ті позиції. Я розказував, яка місцевість, ми обговорили. Не було жодного передчуття, що може щось трапитися», – розказує Володимир Скорина.
Увечері перед від’їздом Олександр подзвонив мамі. Сказав, що в найближчий тиждень з ним не буде зв’язку, бо їде в глухе село. «Я давно здогадувалася, що він на Сході. Ми часто зідзвонювалися, списувалися. Коли прислав фото, я по місцевості бачу: не Черкаси. Або весь в екіпіруванні стоїть, окопи не такі, як на полігоні… Того вечора, 19 березня, нічого лихого я не відчула», – згадує останню розмову з сином Наталя Костюк.
Озираючись назад, побратими кажуть, що у день їхнього від’їзду все йшло не так. Уперше за службу Дмитро спізнювався. Він не встиг щось доробити, хоча досі все виконував своєчасно. Потім у Білогорівці водій повернув не туди: військові їздять у темряві з вимкненими фарами.
«Ми приїхали 19 березня ввечері на базу. Командир каже: Костюк один – на одну позицію, Костюк два – на другу, мене – на третю. Саня каже: я з сином на одній позиції буду, ми завжди разом. Той погодився. І їх поставили на «Депутат». О 3-й годині ночі вони ще з одним військовим - нацгвардійцем заступали на чергування», – згадує Китаєць.
За словами військових, позиція була дуже незручна. Сховатися від обстрілу не було де. Перед окопом – порослий колючками рівчак, з одного боку – поле, з іншого – насип. Підійти росіяни могли тільки вздовж того рівчака, а він погано проглядався з окопу.
О 8-й ранку військових у Білогорівці підняли за тривогою. Що саме сталося в окопі Олександра та Дмитра – точно невідомо, свідків немає. Але військові так відтворюють події того ранку. Ворог почав обстрілювати позицію з мінометів та артилерії. Потім по рівчаку повзли росіяни. Олександр, імовірно, сказав Дмитру спуститися вниз. Можливо, хлопець уже був поранений. У рацію чоловік крикнув: «Нас беруть!» І зв’язок перервався.
Хлопці до останнього тримали позицію, але після обстрілу росіяни закидали Костюків гранатами. Усього на штурм ішло вісім окупантів. Українські захисники дали ворогу бій. Вони відбили позицію за годину й 10 хвилин після втрати. Убили двох росіян, щонайменше одного поранили. Коли знайшли тіла, у Дмитра на лівій руці не було двох пальців, відірвана ліва стопа. На обличчі – вираз болю.
Бушлат Олександра – посічений уламками. Ліва стопа зламана в тому ж місці, де в Дмитра її не було. За словами побратимів, на тілах Костюків не було кульових поранень, отже їх не добивали: коли росіяни зайшли на позицію, хлопці вже були мертві. «22 березня тіла Сані та Діми повезли в Краматорськ. Попросили затримати їх там на добу, щоб ми могли попрощатися. Не знали, чи встигнемо на похорони в Чернігів. Нас мали відпустити додому ще в лютому, але ротацію затримали. Виходить, хлопці загинули перед самим виїздом», – ділиться спогадами Скорина, при цьому чоловіки ледь стримують сльози. Кажуть, що найважче було бачити порожні ліжка хлопців, збирати їхні речі.
Наталії Костюк про смерть сина та онука повідомили 22 березня. «Боже, як це страшно почути оте «обидва». Я як стояла, так і посунулася стінкою вниз. Не знаю, як і що кричала. Оте «обидва» як відлуння у голові досі озивається», – ридаючи, каже Наталя Костюк.
Тіла військових привезли до Чернігова через шість днів після того, як матері повідомили жахливу звістку. А 29 березня був похорон. Уся вулиця, де жили хлопці, стояла на колінах, коли з хати виносили труни. У Катерининській церкві, де відспівували героїв, не було вільного місця. Обох Костюків поховали на кладовищі «Яцево».
А мама й бабуся з маленькими онуками – дітьми старшого сина Сергія – щоранку о 9-й годині згадує Сашка та Дмитра у пам’ятному куточку в своєму домі. Хоча насправді згадує щомиті. Адже тут усе промовляє про них. У дворі досі стоїть автомобіль Сашка – його побратими пригнали зі Сходу. Військові речі хлопців лежать у кімнаті просто на ліжку. Їх багато, і рідні поки не мають моральних сил впорядкувати все. У телефоні Наталя Федорівна зберігає переписку із сином та онуком…
Текст підготовлено платформою пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для сайту «Новинарня»
