Сталіна Чубенко трохи хвилювалась, розгублено посміхалась і озиралась навколо себе. Здається, вона не очікувала, що стільки людей зберуться, щоб послухати історію про її Степана. А вони прийшли, обіймались, зустрічаючи знайомі обличчя, усаджувалися на стільці і чекали, коли вона почне говорити.
«Що, отак прямо я маю починати? Може хтось інший спочатку скаже, а я вже потім?» - питала вона у організаторів заходу.
Фото Євгена Гончаренка
«Ви починаєте. Ось зараз вмикаємо запис – і починайте».
І Сталіна почала. «Сьогодні ви почуєте багато родинних історій, пов’язаних із Степаном. Покажу вам презентацію з його збірками віршів, першим оповіданням, багато фотографій…»
Сталіна Чубенко починає читати вірш, написаний її сином Степаном, і як же добре, що в цей момент в залі музею Майдану, де проходив вечір пам’яті народного героя України Степана Чубенка, вже вимкнули світло. Можна було не соромитися своїх сліз.
Для вас завжди залишусь молодим, бо житиму в короткім слові “пам’ять”.
Пройде війна, розвіється цей чорний дим, але мене фізично вже не буде з вами.
Я буду там, де небо синє починається.
Я буду там, де сонце вдень, де уночі зоря.
Усе, усе на світі швидко забувається, та я живу, допоки хтось про мене пам’ята…
Степан Чубенко загинув в 2014 році. Він повертався із Донецька до дому, у Краматорськ. Потяги на той момент вже не ходили, і хлопцю довелось їхати автобусом.
В Донецьку його зупинили денеерівці із угрупування «Керч» і стали обшукувати. Знайшли у рюкзаку жовто-блакитну стрічку та шарфик з логотипом футбольного клубу «Карпати», і цього виявилось достатнім для того, щоб 16-річну дитину затримати.
Спочатку його тримали у Донецьку, а потім відвезли в селище Горбачево-Михайлівка. Там декілька дорослих озброєних чоловіків катували хлопця, і застрелили, так не отримавши від Степана зради своїх принципів.
«Я була там, коли забирала сина, бачила Захарченка, і їх… Я часто думала, що відчували ці кремезні чоловіки зі зброєю, коли разом катували… дитину. Знаю, що як мінімум у одного з них є троє власних дітей… Як таке можливе? Так і не знайшла відповіді» - каже Сталіна Чубенко.
Сьогодні вона намагається зробити все, щоб пам’ять про сина не згасала. Тому і зібрала людей на вечір пам’яті.
На фото Євгена Гончаренка - Сталіна Чубенко показує власний портрет у виконанні сина Степана
«Степан був веселим хлопчиком. У школі він був душею компанії, в центрі уваги, завжди міг розвеселити друзів і підняти настрій…
Захоплювався східними єдиноборствами і футболом. І в один момент любов до футболу перевищила. Степан мріяв стати найкращим голкіпером і грати за улюблений клуб - донецький «Шахтар».
Він завжди вірив у себе. Колись ми сперечались, що не кожен може написати книгу. А він мені: «Я от зараз піду і напишу оповідання!» Я як вчителька казала, що нічого у нього не вийде. А він пішов у свою кімнату, закрився там. А вранці показав мені оповідання. І я вам скажу, там були дуже цікаві думки…»
Коли в 2013 році починався Майдан, Степан Чубенко не розділяв прагнення своїх однолітків. «Вони хочуть до Європи. Мене це не цікавить. Але ми живемо у вільній країні, тому всі мають право висловлювати свої прагнення», - казав Степан.
Але після побиття студентів на Майдані він разом із друзями по фанатському руху поїхав до Києва. Бо побачив, що в один момент влада перетворився на хижого звіра, якого треба було зупинити. Інакше в країні ніхто вже не буде почувати себе у безпеці.
Так для Степана Чубенка почався його Майдан.
«Степан народився в Україні, тут ріс. Він не знає іншої Батьківщини. Вся його провина лише в тому, що він любить її. Невже за це варто розстрілювати?» - ставить риторичне запитання Сталіна Чубенко.
Її життя сьогодні, як і раніше, повністю присвячене сину. «Степана немає, але він продовжує жити. Все сталося так, як і писав у своїх віршах», - каже жінка.
Підтримати її, і ту місію, яку Сталіна Чубенко виконує зараз, прийшли колеги, журналісти, майданівці.
Говорили і про необхідність надання Степану офіційного статусу Героя України, і про відновлення журналістського конкурсу імені Степана Чубенка, і про багато інших важливих речей. Проте жодний такий конкурс або акція не здатні повернути хлопця до життя.
«Я хочу, щоб всі пам’ятали: коли вбивають людину, гине цілий всесвіт. Не важливо, ким би став Степан Чубенко або не став би, коли виріс. Головне, його немає. І це неможливо ніяк виправити», - сказала Єлизавета Гончарова, журналістка, авторка конкурсу репортажів серед юних журналістів імені Степана Чубенка.
Діти не мають гинути, не мають стояти на барикадах. Вони мусять бути просто щасливими.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
