Рятувати інших замість того, щоб рятувати себе. Встояти у пеклі і розпочати роботу на новому місці майже з нуля, коли здавалось, що втрачені сили, можливості та ресурси. Витягати себе з глибокої депресії, щоб справа, в яку вклали роки свого життя, не померла. Це про маріупольську «Халабуду».
Вільний простір «Халабуда» народився у Маріуполі на хвилі величезного патріотичного підйому, який розпочався у місті після звільнення від банд «ДНР» у 2014 році. Тисячі людей – розумних, прогресивних, проукраїнських – немов вперше побачили один одного і зрозуміли, що разом вони сильні і можуть сприяти демократичному розвитку свого міста. Протягом декількох років «Халабуда» давала цим людям простір і можливості для спілкування, професійного зростання, творчої реалізації. А коли прийшла найстрашніша година, саме «Халабуда» стала центром порятунку та надання гуманітарної допомоги тисячам маріупольців, які опинилися у повній ворожій облозі.
Зараз команда «Халабуди» релокувалась до Черкас, де ремонтує дрони для військових, наближаючи нашу спільну перемогу. А ще - рятує душі і серця людей, яких травмувала війна. Як саме рятує? Ось про це ми вам і розповімо.
«Халабуда». Початок
Ідея створення вільного простору виникла у Дмитра Чичери під час навчання в Українській миротворчій школі у Харкові. До того часу ніяких таких просторів у Маріуполі не існувало. Тому далеко не всі розділяли оптимізм Дмитра щодо успішності проєкту.
«Ми спочатку були як сліпі кошенята - не розуміли, як треба працювати, де брати гроші на обладнання, оренду приміщення. Тож перші місяці ми все робили за власний кошт, і це було дуже важко. Не вистачало ресурсу для розвитку проєкту. А потім ми змогли отримали перший грант від USAID. Мало хто вірив, що новостворена організація зможе отримати грант, не маючи за спиною жодного успішного проєкту. Але в нас повірили! Ці гроші дозволили нам розібратися з орендою, закупити необхідне обладнання, меблі. І взагалі ми стали відчувати себе набагато впевненіше», - згадує перші місяці роботи «Халабуди» Людмила Чичера.
«Халабуда» стала проводити безкоштовні освітні програми з різних напрямків, відкрила на своїй базі коворкінг, почала проводити школи, майстер-класи, діалогові платформи, стала центром об’єднання зусиль для малого та середнього бізнесу у місті. І дуже швидко вона перетворилася на центр громадського життя для дуже різних організацій.
Людмила Чичера підкреслює: довіра людей дозволила «Халабуді» стати тим, чим вона стала. Тож нічого не було дивного, що вранці 24 лютого 2022 року саме сюди потягнулися волонтери, журналісти, просто містяни. Вони йшли не по допомогу. Вони йшли,щоб підставити плече і разом допомагати іншим.
Релокація до Запоріжжя
В середині березня 2022 року халабудівці стали виходити із блокадного Маріуполя. Всі, окрім Дмитра Чичери. Він зник без вісті в блокадному Маріуполі, і досі нічого не відомо про нього.
В травні 2022 року вся команда «Халабуди», окрім Дмитра, зібралась на стратегічне планування. Це було найважче стратегічне планування за всю історію «Халабуди», пригадують його учасники. Всі були розгублені. Ситуацію ускладнювало те, що війна розкидала членів команди по різних містах. Але більшість все ж таки залишалася на той момент у Запоріжжі. Тому вирішили, що треба відновлювати роботу саме там.
Тож винайняли офіс на центральному проспекті міста та розпочали роботу.
Саме в цей час із окупованої частини Донеччини у Запоріжжя прибували тисячі людей. Щодня їх треба було нагодувати, пригріти, поселити, допомогти зорієнтуватись, куди рушити далі, де знайти прилисток. Багатьом була потрібна психологічна допомога, тож на базі «Халабуди» стали проводити цю роботу.
Тут, у Запоріжжі, Андрій Гежа розпочав дуже важливу справу – ремонти дронів. Він взагалі-то ніколи раніше цим не займався. Але був за фахом інженером, тому зміг розібратися в цій техніці, спробував – і вийшло.
Робота кипіла. Замовлень було багато. Але безпекова ситуація у Запоріжжі різко погіршилася. В жовтні 2022 року в будинок, де розміщувалася «Халабуда», прилетів ворожий снаряд. Офіс «Халабуди» не постраждав, але стало зрозуміло, що треба виїжджати з міста.
Порадившись, халабудівці вирішили переїжджати в центр України, до Черкас.
Черкаська історія маріупольських волонтерів
Розпочинати все спочатку у Черкасах для маріупольських волонтерів виявилося набагато складніше, бо це геть інший регіон. Запоріжжя дуже близько до Маріуполя, і там було багато людей, знайомих з діяльністю халабудівців. А от у Черкасах про волонтерів із Маріуполя не знали геть нічого.
Тож було непросто прокладати шлях, шукати приміщення, відновлювати технічне оснащення. Знадобився час, щоб місцева влада повірила у «Халабуду» і почала допомагати. Наприклад, із приміщенням для майстерні з ремонту дронів.
Але зараз можна сказати, що найважчий період становлення на новому місці вже позаду. За рік, що минув, маріупольські волонтери змогли зекономити мінімум 4 мільйони доларів для держави завдяки ремонтам дронів. В середньому ремонт одного дрону коштує 150 доларів, а купівля нового – мінімум 4 тисячі доларів. Зараз хлопці ремонтують до 50 дронів на місяць. Могли б і більше, але майстерні критично не вистачає запчастин. Відповідно, не вистачає грошей на їхню закупівлю.
Окрім дронів, «Халабуда» провела вже десятки різних заходів як для дітей, так і для дорослих. І єдине, що засмучує маріупольців, що місцеві мешканці сприймають їхні проєкти як такі, що реалізують переселенці для переселенців.
«Але це не так, ми піднімаємо важливі теми, намагаємось допомагати у вирішенні проблем, які однакові для всіх, незалежно від того, з якого ти міста», - ділиться Людмила Чичера.
Один з таких проєктів – допомога родинам у спілкуванні із своїми рідними, які повертаються з війни.
Слово як зброя
«Любий, я не можу впоратись із життям. Працюю. Ввечері приходжу і падаю без сил. Не вистачає часу на те, щоб позайматися зі старшим. А він дорослішає і перестає мене слухати. Не можу нічого з ним подіяти», - каже телефоном своєму чоловікові, який зараз на фронті, втомлена проблемами, постійними страхами та небезпекою втратити найрідніших жінка. Але замість підтримки вона чує у телефоні: «Важко? То можемо помінятися з тобою місцями. Ти сюди, на фронт, а я до дому, швидко там наведу лад».
Це дуже типова розмова в родинах військовослужбовців, які зараз захищають Україну. Вони не розуміють тих, хто вимірює свої проблеми цивільними вимірами, а дома не розуміють, як говорити з тими, хто щодня бачить смерть, аби не травмувати.
Раніше ми казали, що словом можна вбити. Війна показала, що це не фігура мови, це – реальність.
«Ми давно хотіли взятися за цю проблему. Родинні стосунки дуже потерпають через війну. У нас в колективі теж працюють жінки, які мають чоловіків на війні, і вони стикаються з проблемами спілкування. Тож ми дійшли думки, що людям потрібна допомога. Так народилася ідея провести серію тренінгів з нетравматичного спілкування із військовими. Профінансував проєкт «Офіс Дій». І ось наприкінці грудня ми підбили підсумки двомісячної роботи над проектом «Коло захисту», - розповідає Людмила Чичера.
Проєкт проходив у два етапи. Спочатку – три групових зустрічі, потім – індивідуальні консультації із психологом.
«Ми спочатку хотіли набрати дуже маленьку групу, 10-15 чоловік. Розуміли, що тема така, що великий формат не дозволить людям розкритися, вголос говорити про особисте. Але заявок на участь у проєкті отримали більше, ніж очікували, тож вимушені були збільшити коло учасників.
Відгукнулися жінки, у яких чоловіки на війні, святий отець з села під Черкасами, серед парафіян якого багато військовослужбовців, студентка, яка працює над подібною темою, друзі військовослужбовців. Дуже різні люди. Ми мали провести спочатку три групові зустрічі, а потім індивідуальні. Але у нас одразу все пішло не за таймінгом», - розповідає Людмила Чичера.
А все тому, що жінки почали говорити. Говорили довго - про те, як важко їм доносити свої проблеми до чоловіків, що воюють, щоб не викликати гнів або роздратування з їхнього боку. Казали про синдром відкладеного життя, бо через війну забороняють собі будь-які радощі, поход у кіно або просто прогулянку парком. Багато говорили про стіну непорозуміння.
«Чоловік повернувся з війни після поранення. Майже не виходить із дому. Просить не розкривати штори на вікнах. Відмовляється зустрічатися з друзями. Не розуміє сина, свариться на нього. Я не знаю, як мені діяти, що говорити, як взагалі поводитись, щоб не образити, не травмувати. І взагалі, треба ж якось повертатись до життя, а не виходить».
«Я не знаю, як витримати розповіді брата, який телефонує з фронту і розповідає такі страшні речі, що у мене починається істерика. Але ж я розумію, що йому нема більше з ким поговорити, йому треба виговорити весь свій біль. Але і мені потрібна допомога, треба якось навчитись не руйнувати себе»
До суто внутрішніх проблем додаються і зовнішні.
«Уявіть, зустрічаю давню подругу. Вона знає, що у мене чоловік на фронті, але розповідає, як її чоловіку вдалося виїхати із країни, і як він добре влаштувався на роботу за кордоном. Вона радіє, а я дивлюсь на неї, і в моєму серці такий біль, що не витримую», - розповідала одна із учасниць проєкту.
Раїса Толочко, кваліфікований психолог, провела 17 індивідуальних консультацій в рамках проєкту «Коло захисту» і впевнена: допомогти людям можна. Головне – розуміти, що проблема існує.
«Є потреба масштабувати проєкт, - каже Людмила Чичера. - Вже перше наше «Коло» показало, що нетравматичному спілкуванню із військовими треба навчати не тільки рідних, друзів. Тут біль широке коло зацікавлених людей: журналісти, чиновники, які по своїй роботі спілкуються з військовими, медичний персонал. Ми зараз шукаємо партнерів, які працюють над ідентичними проблемами, для колаборації. Проблема є, і чим більше людей буде повертатися з війни, тим гострішою вона буде у нашому суспільстві. Тож треба діяти вже зараз».
Анна Мурликіна
